Головна » 2011 Лютий 7 » Володими Свинчак - від немочі до творчого зростання
14:07 Володими Свинчак - від немочі до творчого зростання | ||
 Лікарі сумнівались, що Володимир Свинчак виживе. Але, не змирившись із діагнозом, він зумів не лише вижити, а й жити по-справжньому, бо навчився не тільки керувати малорухомим тілом, а й дарувати людям радість за допомогою дару настільки потужного, наскільки сильним і нестерпним був колись біль. "Я ніколи не забуду весілля моєї однокласниці, – згадує Володимир з гірким осадом, – того дня я позбувся можливості ходити". Володимир ніколи раніше не задумувався, як одна мить може кардинально змінити життя. Як правило, молодим людям ніколи думати про таке, особливо коли життя вирує і відкриває багато перспектив. Не винятком був і цей хлопець. Він працював, заробляв гроші, планував одружитися, мріяв про щасливе майбутнє. ...Ресторан, де відбувалося весілля, знаходився на другому поверсі. Хлопець вийшов у коридор покурити; спершись об перила, похитнувся і впав на сходи. Впав спиною. Розплющив очі через три дні, а повністю опритомнів аж через два тижні. Для лікарів виявилось справжньою несподіванкою те, що хлопець вижив. Через падіння на голові у нього утворилася рана, яка постійно кровоточила, а лікарі навіть не промивали і не бинтували її: усе одно помре. Рідні невимовно раділи, що Володя вижив, але ніхто з них не здогадувався, яке життя чекало на нього. Лікарня у рідному Ратному — ось що чекало на Володю протягом наступних двох місяців. Долікувався до того, що організм просто перестав сприймати надмірну кількість препаратів. Від постійного лежання утворились нестерпно болючі пролежні. Коли мама хворого звернулась до лікарів з проханням, аби допомогли хлопцеві позбутися пролежнів-ран, медики відповіли: відділення хірургічне, пролежнями тут ніхто не буде займатися, лікуйте їх самі. А коли геть погіршало, рідні повезли його до Луцька — до Волинської обласної клінічної лікарні, головним лікарем якої уже багато літ є Іван Сидор. Нейрохірург Степан Іванович Бобрик після томографічного обстеження поставив діагноз: компресійний перелом усього хребта. Тричі збирався лікарський консиліум, щоб вирішити, варто робити Володимиру операцію чи ні. Вочевидь ніхто не хотів ризикувати зайвий раз, тож питання про хірургічне втручання закрили, аби не зробити хлопцеві ще гірше. Слава Богу пролежні протягом наступних двох місяців йому в обласній лікарні пролікували. Та тіло залишилось малорухомим. Повернулися до Ратного... ВИЖИТИ ДОПОМІГ ДАР ...Мама Людмила Федорівна до останнього подиху виходжувала сина. Терпляче і з любов'ю доглядала за ним, годувала з ложечки. Зневірившись в лікарях, почала возити його до різних бабок-цілительок, позитивні прогнози яких щодо здоров'я Володимира так і залишилися пустопорожніми обіцянками. А коли матуся померла, хлопець не захотів бути сестрам тягарем, тим більше що вони постійно мали якісь свої справи. Одного разу соціальна працівниця повідала Володимиру, що у Луцьку є пансіонат, де він зміг би проживати і за ним були б постійний догляд та лікування. Втрачати Володі було нічого, тож він погодився. Тим більше що сестри при нагоді могли його навідувати і там. Так він потрапив до розташованого у Луцьку геріатричного пансіонату. З олівцями та пензликом Володя товаришував ще змалку. Малював стінгазети у школі, а згодом — і в армії. Потім малювання закинув, а коли черговий раз лежав у лікарні, хтось із лікарів запропонував йому узяти до рук олівець і спробувати хоч щось відтворити на папері. Та нерухомі пальці ніяк не хотіли слухатися, аж поки мама не здогадалася закріпити олівець між пальцями за допомогою лейкопластиру. Так поступово хлопець пробував повернутися до колись улюбленого заняття. Того року він провів у лікарняній палаті ціле літо. Білі стіни, люди у білих халатах, аркуші білого паперу та олівці. Більше нічого. Хіба що верхівки дерев, які виднілися за прочиненим вікном. Це і стало темою його першого завершеного рисунка: лікарняне ліжко під вікном, а за склом видніються крони дерев. Коли лікар побачив Володимирове творіння, здивувався неабияк. Давня любов до малювання зуміла оживити малорухомі кінцівки.
Нині Володимир займається малюванням професійно, майстерно переносячи на полотно портрети, пейзажі. Пише й ікони. Портрети люди замовляють часто, переважно за фотографіями. Фото сканує, а далі... втім творчих секретів митця не розкриватимемо, адже будь-хто з наших читачів може познайомитися з технікою Володиного малюнка, так би мовити, на собі, на власному прикладі. Раніше надзвичайно важко було діставати полотно для робіт — постійно потрібно було когось просити, щоб придбав і привіз у пан-сіонат. Але минулого літа Володимир власними силами розробив ескіз велосипеда-коляски, а згодом знайшов людину, яка втілила його механічний задум у життя. Художник отримав можливість самому виїздити на Завокзальний ринок за вкрай необхідними йому полотном, олійними фарбами, лаками, олією для розведення фарб тощо. Зараз він з нетерпінням чекає весну, адже у нього з'явиться можливість змінити свій лежачий спосіб життя на рухливий, тобто пересісти на велосипед. Саме на велосипеді-колясці він може жити повноцінним життям. Але навіть зараз, хоч і прикутий до ліжка, Володимир практично не відпочиває, намагаючись втілити у життя все, що задумав... А ще постійно проходить курси інтенсивного масажу, аби хоч якось підтримувати ті функції тіла, які залишилися після травми. Має друзів в Естонії, Росії, Білорусі, листується з ними за посередництвом Інтернету. Каже, пробував заводити знайомства з жінками. Але, певно, через комплекс неповноцінності стосунки тривають не довго. "Хто мене ніколи не зрадить, – з гіркою усмішкою говорить Володимир, – так це мої картини. Вони завжди зі мною. Вони дають мені можливість поринути з мого тісного, обмеженого світу у світ яскравий і безкінечний. Моє уміння малювати допомогло мені вижити, не зламатися, не замкнутись у собі. Після травми мені довелося заново вчитися елементарним речам, таким, наприклад, як тримати ложку. Але здатність малювати відновилась практично відразу". ...Після тієї важкої травми минуло уже шістнадцять літ. Володимир говорить, що не плекає марних ілюзій стосовно свого фізичного здоров'я. Але навіть недугу він зумів використати так, щоб нести людям радість. Бо художником, у повному сенсі цього слова, він став лише тоді, коли доля від нього відвернулася. | ||
| Категорія: Творчість інвалідів | Переглядів: 1758 | | ||
| Всього коментарів: 0 | |
