Головна » 2010 » Квітень » 29 » випробовування тривалістю життя
14:26
випробовування тривалістю життя

Тетяна.


Випробування тривалістю життя 


 Ця розповідь про жінку, яка уже двадцять два роки є прикутою до інвалідного візка. Кожен день її життя був наповнений болем, образами, смутком і непрощенням. І хтозна, як би могла скластись її подальша доля, якби вона не зустрілась з Богом. Він допоміг їй встояти. Так, можливо, ще багато чого їй доведеться пережити і витерпіти, але тепер це буде вже не так важко, бо є Той, хто допомагає нести цю, і справді нелегку ношу.


 Ліс… навколо моторошна тиша. Вона, тримаючи в руках пилку, наближається до найблищого дерева. Сама не відаючи чому і для чого, починає щосили різати непіддатливий стовбур. Ще мить, і дерево з гуркотом падає додолу. Але що це за несамовитий біль і чому ноги в крові? «Мамо, - щосили закричала Тетяна, - дерево впало мені на ноги!» «Тихо доню, заспокойся, це всього лиш сон», - мовила мама, яка на той час доглядала свою хвору доньку в лікарні. Таня поволі відкрила очі і, побачивши поруч матір, трішки заспокоїлась. «оце так жахливий сон, а головне, такий реальний, наче це справді трапилось зі мною. Серце й досі виривається з грудей», розмірковувала про себе. Враз захотіла підвестись, але чомусь не змогла. Відразу подумала, що це просте виснаження, завтра прокинеться і все мине. Наступного дня Тетяна прокинулася повністю паралізованою… 
«Я ще всім доведу на що я спроможна!»
Твердо вирішила Таня, після того, як мама їй сказала, що всі діти, як діти, а вона поступила в ПТУ. Дві старших її сестри мали досить престижні на той час освіти, і це додало сім’ї неабиякої репутації в селі. На Таню ж односельчанки казали, що нічого путнього з неї не буде.
Після ПТУ дівчина відразу влаштовується на роботу в Харківський завод двигунів. І байдуже, що далеко від дому, головне – буде самостійною і ні від кого не залежною. Тай подалі від сільських пліткарів. Ще через рік вступає до Харківського політехнічного інституту на вечірнє навчання. Зранку робота, ввечері наука. Нелегко доводилось. Проте план по «доведенню всім» власної гідності був майже виконаний.
У 1988 році Таня переїхала до сестри в Бориспіль, де та проживала разом з чоловіком. Тож частенько доводилося їздити з Харкова в Бориспіль і навпаки, поки повністю розрахувалась з навчанням і оформила необхідні документи. Напевно, саме тоді вона і застудилась. Бой досі не відомо, як дівчина, яка за все життя ніколи не хворіла, враз стала невиліковно хворою. Через молодість і безтурботність, вона проігнорувала те, що три місяці поспіль у неї трималася підвищена температура тіла. Кульмінаційним став момент, коли дівчина, як звичайно, на вихідні зібралась із подругами на дискотеку, навіть не підозрюючи, що робить це востаннє. Пригадує, що тоді в приміщенні було дуже спекотно і вона, розшаріла, вибігла на вулицю, аби подихати свіжим повітрям.
Що було далі і як дісталась додому, не пам’ятає. Про це їй згодом розповіла сестра, яка, як звичайно, чекала на Таню, що вже до десятої вечора мала повернутись. Але цього не сталось ні о десятій, ні об одинадцятій, ні в дванадцять ночі. Сестрин чоловік теж нервував. Вийшовши в загальний коридор. Побачив Таню, яка нерухомо лежала біля сходів.
«Що це за світло, що так несамовито ріже в очі? І взагалі, де я?»
Це перше, що подумала тетяна, прийшовши до тями в реанімаційній палаті. Але черговий укол снодійного не давав змоги отямитись. Вже тоді двадцятидвохрічній дівчині прогнозували неминучу смерть. Рідним наказали чекати дзвінка, мовляв,. Помре, відразу повідомлять. Хоча спочатку запевняли, що у неї всього лиш запалення легень. Кілька крапельниць – і буде, як новенька. Проте через десять днів лікування стан різко, у легенях почала набиратись рідина. Коли її витягували, миттєво впав тиск. Ні в кого не питаючи дозволу, дівчині зробили пункцію. У результаті їй діагностують запалення головного і спинного мозку. А рідні все чекали злощасну звістку. З трепетом і страхом відповідали на кожен телефонний дзвінок. І він все ж таки пролунав. Схвильований жіночий голос на іншому кінці дроту промовив: «Приїжджайте, бо вона БУДЕ ЖИТИ!»
Оскільки фатальні прогнози лікарів не здійснились, Таню відправили додому. Життя їй врятували, а все інше, казали – не їхня справа. Тобто те, що поступила на лікування дівчина ще рухомою, а виписували паралізованою, було зовсім не дивно. На той час Таня важила тридцять сім кілограм.
Усі ці перипетії добряче позначились і на моральному стані Тетяни. Вона стала озлобленою на всіх, звинувачуючи в тому, що трапилось, навіть рідну сестру.
«Чому не оформляєш для неї групу? Хоть якісь гроші будуть на похорон»
Порадила Тетяниній сестрі колега по роботі. Незабаром дівчина отримала першу групу інвалідності. Цей період був особливо важким. Рідні не надто дбали про хвору. У селі багато роботи, тож дівчина цілий день була сама зачинена в хаті. А коли приносили їсти, то просто ставили тарілку зі стравою біля її ліжка, й далі займались своїми справами. А як же взяти цю тарілку, коли руки паралізовані?
Дякувати Богу, з часом функції рук відновились. Тай часу, аби вчитись володіти своїм, майже не рухомим тілом було аж надто багато. Дівчина сповзала на підлогу, намагалась рухатись. Часто у неї нічого не виходило, сили вичерпувались. Плакала, нарікала і знову намагалась. І не даремно. Через деякий час вона уже мила підлогу, готувала, словом – господарювала.
Крім групи, держава виділила Тані автомобіль, аби вона могла вільно пересуватись по своїм потребам. З першого разу здала на права. Та скористатись цим дарунком вона так і не змогла. Його самовільно привласнили її родичі. Пригадує, як часто спостерігала, як вони сідають в її авто і їдуть на озеро чи в ліс. Вона ж залишалася сидіти в інвалідному візку під своєю улюбленою грушею і гірко ридала. Саме тут вона виливала біль і образу своєї душі. «Я нікому не потрібна й одинока» - думала Тетяна в такі хвилини.
«Біблія – це казочки для нерозумних і наївних»
Так говорила Таня до своєї хрещеної матері. Вона була віруючою, тож постійно її направляла на дорогу істини. Коли дівчина після чергової гулянки з друзями поверталась на підпитку, вона запитувала: «Що ти робиш, чого досягнеш таким життям?» тетяна у відповідь виправдовувалась, мовляв, життя в неї тяжке, депресії постійні, потрібно хоч якось розвіятись. Хоча вже тоді розуміла, що друзі і випивка – миттєві, швидкоплинні задоволення. Тим більше, що друзі з’являлись тоді, коли дівчина отримувала пенсію, і зникали відразу, коли запаси грошей вичерпувались. І знову вона залишалась на одинці зі своєю бідою.
З’явилось бажання писати вірші. На аркуші паперу можна було вилити увесь свій внутрішній світ. Почала дописувати в районну газету. Саме тоді трапилось те, про що Тетяна жалкує й досі. У газету написала листа одна жінка, яка дуже жалілась на своє життя, що її ніхто не любить і вона нікому не потрібна. Таня розлютилась від такого зухвальства: має руки, ноги, абсолютно здорова, ще й жаліється і, не довго думаючи, відписала їй досить повчального листа. Зараз розуміє, що керувалась тоді нерозумінням до тієї жінки, а скоріше за все, жалістю до себе ж самої. Тоді вона була переконаною, що гірше, ніж їй, нема нікому в світі. Очевидно, для того, аби розвіяти ці ілюзії Бог показав їй, що є ті, кому тяжче.
Її запрошують у місто Луцьк, де вона стає членом лабораторії молодих обдарованих інвалідів. Там вона знайомиться з людьми, фізично слабшими за неї, але життєрадіснішими. Особливо її вразила сім’я Махонюків з Овадно. У фізично здорових батьків четверо дітей: син і три доньки, і всі інваліди. Вони навіть руки догори не могли піднести, але і вишивали, і писали вірші. Вони ніколи ні на що не жалілися, тому що у них було багато важливіших справ. Такі люди, без слів, навчали її життя.
Це піднесення швидко зникало, коли Таня поверталась додому. Буденна сірість і монотонність руйнували зсередини. Та й постійні мамині нарікання: «Ой, ти моя бідолашна, за що нам таке горе?» робили її ще більш роздратованою. Яких тільки горе цілителів до неї не привозили. Найбільше запам’яталась дівчина, яка ніби-то отримала дар зцілення, після того, як її викрали інопланетяни. Всі просто благоговіли перед цією «інопланетною» гостею. Таня ж, слухаючи її незрозумілі нашіптування, терпіла все це лише тому, що жаліла цю дівчину, як інвалід інваліда…
«Покладіть на Нього всю вашу журбу, бо Він опікується вами!» (1 Петра 5:7)
Ці слова Біблії були написані на листівці, яку Тетяні подарували на зібранні в церкві Віфанія, що в Луцьку. Теплий прийом віруючих настільки вразив її, що вона і не відразу звернула на зміст подарунка. Згадала вже вдома, а коли відкрила листівку, погляд так і застиг на написаному. Скільки років я чекала, щоб почути це!». Сльози і радість перемішались у якесь невідоме досі відчуття.
Відтоді Тетяна практично не розлучається з Біблією. Щодень прокидається о п’ятій ранку і читає. Складається враження, що вся Книга написана спеціально для неї. Так, і раніше до неї приїжджали віруючі, які постійно розповідали про Бога, і хресна говорила їй щось про це, але всі вони не справляли такого враження, як цих кілька рядків. Напевно, тоді до неї говорив особисто Сам Бог!
Проте, шлях до Бога не був встелений квітами. Довелось пережити ще чимало розчарувань. Коли помер батько, за яким вона доглядала, твердо вирішила переїхати жити до Луцька. Рідні не погоджувались з її рішенням, бо їм потрібно було б віддати державі Таніну машину…
Особливо нелегко було пережити зраду коханої людини. Коли Тетяна вперше в житті закохалась, її радості не було меж. Він був таким же, як вона, інвалідом, до того ж віруючим. Чи можна було б бажати кращої половинки? Хто краще зуміє зрозуміти і підтримати, ніж той, хто пив з тієї ж чаші недолі? Та він обрав іншу. Сказав, що йому потрібна фізично здорова дружина, а не інвалід. Причому його обраницею стала та, яка нібито підтримувала Тетяну і знала про її почуття до того чоловіка. Та все в житті, як вважає наша героїня, не випадково. Господь показав їй, щоб вона не надіялась ні на кого крім Нього. Хоч усвідомила це Таня не відразу, бо спочатку кинулась втішати себе пляшкою горілки, навіть думала про самогубство. Бог вберіг і цього разу. І коли одинадцятого березня святкувала свій день народження, і друзі, і мед колектив (проживає Таня Білітюк в Луцькому геріатричному пансіонаті) бажали їй земного ідеального кохання. Та вона лише посміхалась у відповідь, бо єдиним ідеалом для неї є Господь і Йому нема подібних.
Сам день покаяння і визнання Ісуса своїм особистим Спасителем залишиться в її пам’яті назавжди. Це було в таборі для інвалідів в Олександрії. Коли підняла руку, під час призову, в знак згоди, усе життя вмить пролетіло перед її очима. Кудись поділись всі образи, біль і розчарування. Залишилась лише образа на себе:»Чому не зробила цього раніше? Чому так довго жила даремно?»
Дуже жалкує про те, що там, в її рідному селі Текля, що на Старовиживщині, залишилась старенька мама. У пансіонаті багато людей похилого віку. І кожній Таня намагається допомогти, кому щось зашити, а з кимось просто поговорити, втішити. О, як бракує уваги цим жінкам. Їх серце прихиляється до всіх, хто бодай усміхнеться до них. Та Тетяна прекрасно розуміє, що залишитись в селі, означає дуже рідко бути на зібраннях, а практично ніколи. А на таке вона вже не зважиться. Тим більше, що цього літа бажає прийняти хрещення. А до мами по змозі навідується, допомагає. Односельчани, коли дізнались, що вона стала віруючою, сказали, що вона на своєму житті поставила хрест. Краще вже б пила. Тетяна ж найближчим часом планує поїхати додому і розповісти всім, що тільки почала жити і скинула з себе весь тягар. Хрест на своєму житті ставлять ті, хто відкидає Ісуса і Його руки допомоги, які ще досі розпростерті до всіх людей. «А якщо не захочуть слухати, не повірять? – переживає. – Нічого, - вирішує враз. Головне – посіяти добре зернятко. А коли воно проросте, це вже Бог знає. Мені от для цього знадобилось ціле життя…»

Прикріплення: Картинка 1
Категорія: Візочники Волині | Переглядів: 1133 | Додав: Valeriy
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Інформаційний блок
Наша адреса
ВОЛИНСЬКА ОБЛ. ЛУЦЬК
Вул. Декабристів 23




+380955885064 invavolyn@rambler.ru
На карті
sample map