Головна » 2011 Серпень 25 » Проти кохання - і хвороби безсилі
10:25 Проти кохання - і хвороби безсилі | |
 Тетяна Мазурок, інвалід першої групи з селища Жовтневого, подає приклад неймовірної витривалості й оптимізму. ДРУЖИНУ НОСИТЬНА РУКАХ Той день 30 січня 1988 року у її пам’яті закарбувався назавжди. Прекрасний день! Морозець, сонце, сніг під його променями виграє різними відтінками діамантів. Як на замовлення для весільної процесії, яка центром селища рухалася від ЗАГСу! У руках щасливих молодят – палаючий факел, який пронесли майже до самого порога дому. Кажуть, хороша прикмета. Скільки було надій, сподівань і планів! Але вже тоді місцеві любительки попліткувати перешіптувались: "Такий гарний хлопець, а бере хвору...” Намагалась того не чути, бо у глибині душі довго пекла образа за те, що мама попереднього хлопця, з яким зустрічалась, заявляла: не дозволю каліку брати. Гордість примусила тоді Таню поставити крапку у їхніх стосунках. На той час вона вважала себе цілком здоровою дівчиною: має руки, ноги, заробляє самостійно на хліб... Після закінчення школи вступила у Луцький кооперативний технікум, успішно його закінчила. Незважаючи на те, що була вже інсулінозалежна, працювала продавцем. Спочатку в селах Грибовиця, Нова Лішня Іваничівського району, згодом в селищі Жовтневому. Власне, за прилавком і зустрілась із своєю майбутньою долею. Василь шоферував у ветеринарному пункті, якось заглянув до магазину, де торгувала Таня, і вже не зміг не бачитись з цією симпатичною смаглявкою. Зустрічались півроку. Таня своєму коханому все в деталях розповіла, як у 15 років із приступом нирок потрапила у лікарню, звідки вже вийшла з фатальним діагнозом. Нічого від хлопця не таїла. Більше того, навіть відраджувала від надуманого кроку, пропонувала знайти собі іншу дівчину, яка б обов’язково народила йому дітей. Справжній екзамен майбутньому зятю влаштував і Танин батько. Якось, коли майбутні молодята сиділи у кімнаті, він зайшов і категорично звернувся до Василя: — Ото на тобі в руки шприц. Якщо вколеш її – буде весілля. А якщо ні – то відступайся... — Дев’ятнадцятий рік ми живемо, спокійним та навіть дещо піднесеним тоном каже молода жінка, яка вже п’ять років нічого не бачить і чотири роки, відколи ампутували ліву ногу, майже не ходить, і ніби в уточнення додає, і чотири роки, як Вася мене носить на руках... Він не злякався ні хвороби, ні проблем, які з кожним роком все більше навалювались на нашу сім’ю. ШІСТЬ РАЗІВПІД ОПЕРАЦІЙНИМ СКАЛЬПЕЛЕМ У Тані поступово почались ускладнення з зором. Спочатку лікували одне око, але результат був нульовим. Потім недуга перекинулась на друге... Глаукома і катаракта його "з’їдали”. Коли нововолинські медики розвели руками, порятунок почали шукати у Києві. Попервах авторитетні лікарі з інституту мікрохірургії ока імені Федорова запевнили, що шанс на збереження зору є. — Я не виную лікарів – вони старалися. Напевно, все через мою хворобу, сама повинна серйозніше ставитися до неї, дотримуватись строгих дієт, добродушно розповідає Таня, а поруч мовчки сидить чоловік і поглядом підтримує дружину. – Але найгірше те, на мить вона запинається, хмаринка суму оповиває все обличчя, я так і не змогла стати матір’ю: 13 викиднів, семимісячній дівчинці не судилось вижити... Лікарі одностайно і категорично відмовляли вагітніти, але я вперта... Про сильний характер цієї 37річної жінки свідчить і те, як вона, зціпивши зуби, мужньо переносила усі шість операцій на очі, тижнями лежала в реанімації, а потім так само мужньо сприймала вирок: "ви ніколи не будете бачити”. Трагічну справу довершив цукровий діабет, через який лопали судини і нищили сітківку ока. — Після останньої операції три роки тому, коли була вже без ноги, знов мала серйозну розмову з чоловіком. Відкрито сказала йому: "Ти молодий, здоровий – влаштовуй своє життя поновому...” А після повернення з лікарні вони вдвох у своїй однокімнатній квартирі на четвертому поверсі знов вели боротьбу за життя Тетяни. До речі, за 22 роки, відколи вона хворіє цукровим діабетом, лише два рази потрапляла в реанімацію. А не перелічити, скільки разів її рятував Василь у прямому значенні цього слова. Здавалось, тягар із сліпотою – непосильний, однак такий, що Таня його легко переносить. Каже, що допомагає це робити віра у Царство Боже. Тому й відносно спокійно сприйняла ще й другу біду, яка додалась. — І знов – винна сама, пояснює Таня. – Це ж треба було мені , незрячій жінці, лізти на табуретку вішати тюль. Якраз перед Пасхою це було... Відкритий перелом призвів до ускладнень, які межували із загальним зараженням організму. Порятувати могла тільки кров, яку Таня прийняти.. відмовилась з релігійних міркувань. Тоді брати по вірі аж із СанктПетербурга доставили її замінник – перфторан. Багато зусиль доклав лікар обласного військового госпіталю Ярослав Кушнір, аби полегшити стан своєї пацієнтки. Але ноги врятувати не вдалося. Вона була "героєм”, каже, коли могла ходити своїми ногами. Тепер тижнями не вдається вийти на вулицю. Але якщо збереться і повільно ступає, то лише один Бог бачить, яких надлюдських зусиль це Тані коштує – протез до крові натирає кульшу. НА ПРОГУЛЯНКУ –У ДИТЯЧИХ САНКАХ Таня ніколи не нарікає на долю. Не любить нікому скаржитись. За допомогою звертається у виняткових випадках, хоч уміє словесно на місце поставити кого потрібно і сама. Допік останній випадок, коли чоловік і мама довго збирали по різних кабінетах довідки, які б давали право отримати безкоштовно автомобіль, який так потрібен Мазуркам. Найняла навіть мікроавтобус для поїздки до Луцька на комісію, що обійшлося їм недешево. А там виявилось, що хоч Таня як інвалід першої групи з дитинства потребує автомобіль, вона його водити не може. А чоловіку, який є її опікуном і міг би це робити, "не положено”. Словом, замкнуте коло. Закони, які не піддаються здоровому глузду, жодним чином не захищають її, молоду людину, якій доля послала важкі випробування. Бо як, наприклад, пояснити те, що при інвалідській пенсії у 543 гривні і чоловіковою платою як опікуну у 74 гривні вони не мають жодних пільг. Ні на що! — Здається, ніби якусь копійчину вже відклали, а тут, дивись, як грім серед ясного неба, тиск підскочив, цукор піднявся – треба негайно приймати ліки, розповідає про нелегкі будні Таня. – Гляньте на мою ногу, ті рани – вже ніщо, коли прокололась антибіотиками. А вони так витягують гроші. Найбільше рятує те, що Василь у будьяку годину дня і ночі колить дружину. Без щоденних ін’єкцій Таня практично вже обходитись не може. — Мені достатньо лиш торкнути його рукою, і Василь вже зривається: які таблетки подати, що зробити... ... На те, що кажуть люди, він давно вже не звертає уваги. Підтримує мама, яка проживає в Іваничах, вона ніколи не скупиться на добрі та лагідні слова для невістки. А чоловік попри все намагається максимум часу бути біля дружини. Навіть тоді, коли доводилось довгими годинами латати старенький 30літній "Москвич”, яким 14 (!) разів їздили до Києва, важко було не бачити поруч Тані, яка сумувала теж за Василем. Збираючись у гараж, глянув на неї, засмучену, і починав одягати. Садовив її на спеціально зроблений стільчик поруч – і так вона "допомагала” чоловікові. У справжню ідилію перетворюються дні і вечори Мазурків, коли Василь уголос читає Біблію, газети і журнали. Любить, коли дружина зосереджено слухає останні новини або серіали. Василь – з мовчазних. За більш як дві години нашого спілкування лише інколи вставляв якесь слово. Але у його чоловічому теплому погляді зримо вловлювалась доброта, приязнь і душевність. Своє ставлення до Тані він демонструє не словами, а ділом, щоденним ніжним піклуванням про дружину. — А за що ви любите свою Таню? – запитала. Зашарівся так, що й не міг відповісти. А на мої слова про самопожертву мовив: Хіба це щось надзвичайне? Це – моя доля... Виручає дружина, яка втручається у наш діалог: — Якось посварились, він скаржиться мамі: "Таня мене жене”, "То й іди”, — відповідає теща. А він до неї: "Не хочу кидати, бо люблю...” Взимку, кажуть, романтики більше. Вася бере її на руки, садить на санчата – і вперед. — А взагалі, ніби підсумовує свої сімейні стосунки Таня, я завжди старалась, аби чоловік не відчував себе у чомусь обділеним, аби його не так ранило оте "бідний Вася”. Тому для мене зробити пельмені, вареники, замісити тісто на пироги – простіше простого. А голубці взагалі нікому не довіряю робити. Тетяна демонструє ходунці, виділені міським відділенням Товариства Червоного Хреста, які Василь переобладнав і підігнав для дружини. Саме з їх допомогою вона добирається до кухні. — Сьогодні консервували з мамою перець, ви підіть, погляньте, який він красивий, запрошує Таня. – А який смачний! Вже даю рецепт. На прощання моя мила співрозмовниця пригощає шоколадом і просить згадати своїх однокласників Людмилу Герасимчук, Валентина Кицю, Віктора Солом’янюка, які матеріально і морально її підтримують. Розповіла: — Якось на 8 Березня поріг моєї квартири переступив Вітя. Простягнув букет підсніжників, поцілував і сердечно мовив: "Я тобі бажаю щастя”. Після того у моїй душі кілька годин буяла весна. P.S. Тетяна Мазурок просила через газету щиро подякувати лікарям Галині Ковальчук, Сергію Климонюку, депутату Катерині Варвус і усім добрим людям. Алла ЛІСОВА | |
| Категорія: Візочники Волині | Переглядів: 1124 | | |
| Всього коментарів: 0 | |
