Новий сучасний ручний велосипед — найбільша мрія спортсмена-візочника Михайла Новосада, якого інвалідність не зламала, а загартувала.

 Хендбайк — ручний велосипед — для Михайла і спортивний «інвентар», і спецтранспорт. Пригадує, коли вперше виїхав на вулиці Луцька на дивному пристосованому триколісному велосипеді, усі озиралися. Подарував його кілька років тому волинському спортсменові-інваліду благодійник з Німеччини Петро Чорний, який і сам візочник, але при цьому ще й бізнесмен, яхтсмен, організатор спортивних змагань для людей з обмеженими можливостями.
  — В Україні «гонки на колясках» офіційно не стали ще поширеним видом спорту інвалідів. Але я впевнений, що так буде не завжди. Тренуюсь, вірю, що мої перемоги — попереду,— каже Михайло, вправно маневруючи на візку, який уже десять літ як замінив йому ноги.
  Кілька днів тому чоловік повернувся з польського міста Кракова, де брав участь у міжнародному марафоні візочників. Хоч не привіз відзнак переможця, але повернувся з надією: представники фірми «Ахіллес», яка налагодила у Польщі виробництво хендбайків, пообіцяли, що спробують допомогти Михайлові пересісти на справжній спортивний ручний велосипед. Досі наш спортсмен, виїжджаючи на змагання, міг лише заздрити суперникам з інших країн, які вигравали у нього не стільки завдяки кращій підготовці, скільки завдяки своїм швидкісним хендбайкам.
  — Розвиваємо швидкість до 60 кілометрів за годину. Навіть на своєму старому веловізку я доїжджаю з Теремного до центру Луцька за п'ятнадцять хвилин. Коли вперше сів на хендбайк, зрозумів, що це — мій вид спорту, хоч до того раніше займався багатьма іншими видами,— розповідає Михайло Новосад.
  Запрошує до своєї кімнати: в Михайла чистота і строга чоловіча обстановка. У геріатричному пансіонаті, де він восьмий рік живе,— турботливий персонал, але й самостійно навести порядок у помешканні давно не є проблемою для нашого співрозмовника. Коли людина прикута до ліжка, то часом справжнім подвигом є найелементарніші ранкові процедури — вмитись, розчесатись, вдягнутись, застелити постіль. Але усе починається з малого.
  — Часом спілкуюся з бать ками хлопців, які після травми хребта лежать ув'язнені в чотирьох стінах, не можуть повноцінно жити. Переконую, що надмірна опіка шкодить. Організм спроможний відновлюватися, якщо ти працюєш над собою, докладаєш зусиль, крок за кроком рухаєшся вперед, прагнеш до чогось,— світиться оптимізмом обличчя Михайла.
  Він став інвалідом у двадцять шість, коли, здавалося, вже твердо піднявся на ноги у самостійному житті. Вирвалися з дому вдвох з приятелем за компанію, поїхали «завойовувати» Санкт-Петербург. Розраховувати на чиюсь підтримку не доводилось, довелося натерпітися, поки знайшов роботу, обжився. І коли уже найважче залишилось позаду, живи й радій,— трапилася та безглузда випадковість, яка перекреслила все. Зірвався з балкона, намагаючись потрапити в квартиру, бо не хотілося чекати, поки принесуть ключі від вхідних дверей.
  Хірург, який оперував, виявився добрим психологом, не добивав правдою про сумні перспективи. Радив чекати й терпіти. Може, через півроку-рік, обіцяв, і вдасться піднятися. І Михайло вірив. У лікарні його довго не тримали, бо ж не був громадянином Росії, не був застрахований. Тільки з реанімації — і купуй квиток додому. Але їхати хлопцеві не було як. Вдома хвора мати, яка й сама потребувала допомоги.
  До Луцька Михайло повернувся аж через два роки, коли вже трохи призвичаївся до візка, змирився з долею. Приїхав на похорони матері. Треба було вирішувати, як жити далі. На перших порах допомагали сусіди, друзі, з якими товаришував з дитинства. Квартира -на третьому поверсі в будинку без ліфта, побутові клопоти. Не хотілося бути тягарем ні для кого. Вирішив проситися в Будинок престарілих, де, як виявилося, жили не тільки самотні люди похилого віку, а й такі ж молоді люди з травмами хребта.
  — Мені пощастило, що я потрапив в одну кімнату з Юрієм Костюком. Його тепер усі знають як чемпіона Паралімпійських ігор, успішного спортсмена. Він став для мене прикладом, як треба боротися за нормальне, цікаве і повнокровне життя. І я теж почав потрохи тренуватися. Головне, чого навчився я в Юрія, — не зациклюватися на інвалідності, не шкодувати себе, а працювати до сьомого поту.
  У Луцькому геріатричному пансіонаті є добрі умови, щоб розвивати свої фізичні можливості. Обладнано тренажерний зал, працює кваліфікований масажист, стежать за здоров'ям підопічних лікарі. Розраховувати режим фізичних навантажень допомагають фахівці з Центру інвалідного спорту, який очолює заслужений працівник фізичної культури і спорту Володимир Гащин. Участь у змаганнях — стимул для ще інтенсивніших тренувань.
  А ще, як з'ясувалося, Михайло Новосад без п'яти хвилин молодий спеціаліст-маркетолог. Цього року він закінчує магістратуру Луцького інституту розвитку людини університету «Україна», студентом якого теж став за прикладом Юрія Костюка. Вдячний ректору інституту Роману Петровичу Карпюку, який дбає, щоб люди з обмеженими можливостями мали добрі умови для навчання, оздоровлення.
  — Я на собі переконався, що найкращі ліки — це спорт, рух, активність. Навіть здорова людина, якщо вона постійно лежить на дивані, дуже швидко розтратить свій запас здоров'я. А для неповносправних спорт — порятунок від депресій, відчаю, песимізму, він дарує справжню радість буття,— доводить Михайло, який завдяки спорту відкрив для себе Європу, відчув себе сильним, здатним перемагати.

Галина СВІТЛІКОВСЬКА

Просто Луцьк.ua
14.05.2008 р.