Головна » 2009 Липень 15 » Олексій Сундієв - історія з життя
18:51 Олексій Сундієв - історія з життя | ||
Олексій Сундіев - золотий призер Чемпіонату Європи з фехтування на візках (УОРА) 3 золотих нагороди та 13 бронзових – яскравий результат виступу 9-ти українських спортсменів з ураженнями опорно-рухового апарату у Чемпіонаті Європи з фехтування на візках (УОРА), що відбувся у м. Варшава (Польща) з 05 по 12 липня 2009 року. Окрім України, у змаганнях взяли участь спортсмени-інваліди від 11 країн. Українська команда здобула четверте місце в Європі після Угорщини, Польщі та Франції. Нашими призерами стали всі учасники змагань : · Хоба Олександр – 1 золота, 3 бронзові нагороди; · Демчук Андрій – 1 золота, 1 бронзова нагороди; · Сундієв Олексій – 1 золота нагорода; · Бажуков Михайло – 2 бронзові нагороди; · Дацко Антон – 2 бронзові нагороди; · Шенкевич Сергій – 2 бронзові нагороди; · Давиденко Микола – 1 бронзова нагорода; · Лук’яненко Ірина – 1 бронзова нагорода; · Горліна Алла – 1 бронзова нагорода. Олексій Сундіев з Луцька, незважаючи на важку травму шиї, зумів не просто знайти себе в спорті, але й досягти спортивних вершин світового рівня. Своїм успіхом він насамперед зобов'язаний дружині Світлані, з якою познайомився, уже будучи в інвалідній колясці. ПОРЯТУНКОМ СТАВ СПОРТ - А вище голови стрибав? - і треба ж було вирватися цьому питанню. Начебто й нічого особливого, але стосується воно людини, для якоі ці слова можуть бути, як сіль на рану. Тим більше, що розмовляєш з нею усього кілька хвилин. Але не дарма нам казали про Олексія: три хвилини розмови з ним, і ти вже забуваєш, що він - в інвалідній колясці. Так може захопити своєю розповіддю! - Стрибав, - спокійно говорить наш співрозмовник. - Я ж після семи років занять плаванням захопився легкою атлетикою - і на той момент це вже були стрибки вище голови... На той момент - це дев'ять років тому. Фатальне пірнання в ставок. Перелом шиї. З тих пір інвалідна коляска - його другі ноги. А йому - усього лише двадцять чотири. - Здається, ще вчора ти був таким, як і всі. А сьогодні, коли тебе бачать на вулиці в інвалідній колясці, настає якась незрозуміла пауза. Потім одні знайомі починають зайвий раз ойкати, інші - просто опускають очі, начебто не зауважують мене. Хотілося тоді крикнути: я ж залишився таким, як був! Ну, не зможу з вами у футбол пограти, але в настільний теніс навчився навіть в інвалідній колясці! Три роки доводилося виходити із цього стану. Олексій не дуже любить згадувати про цей період. Просто каже - у кожного по-своєму. Свій біль. Свій антибіль. Його порятунком став спорт. "ЙОГО СИЛІ ВОЛІ ТРЕБА ПОВЧИТИСЯ БАГАТЬОМ" Власне, саме завдяки спортивним досягненням Олексія ми були з ним заочно знайомі вже майже два роки. Саме тоді стали з'являтися повідомлення про те, що волинянин Олексій Сундіев спочатку став призером першості України по фехтуванню серед спортсменів в інвалідних колясках, а потім - і чемпіоном країни. Олексій завоював срібну медаль у шпазі й бронзову - у рапірі, одержав звання майстра спорту, став спортсменом року-2004 на Волині. Після цього ми почали чекати від нього параолімпійської медалі. - На жаль, - зітхає Олексій, - на параолімпіадах змагання з фехтування серед спортсменів із травмами шиї ще не проводять, тому що така хвороба вважається травмою із самою більшим враженням тіла. Але не виключено, що на наступних іграх у Пекіні нас уже допустять до змагань. З такими травмами, як в Олексія, в Україні виступає всього два фехтувальники. Тому на чемпіонатах країни їх ставлять у загальну групу до спортсменів із травмами спини. Тобто порівнюють по суті з фізично більш сильними (якщо в цьому випадку так можна говорити) суперниками... Можна собі тільки уявити, як Олексію було важко потрапити на п'єдестал. Отут тренувань до сьомого поту мало. Треба до десятого. До мозолів. Як його, так і тренера. Богдан Гуменюк сідає на стілець, і вони починають бій. Тренер майже з п'ятдесятилітнім мушкетерським стажем і його не зовсім звичайний вихованець - у колясці. - Спочатку Олексію було непросто. А тепер буває, що і я вже не витримую його темпу, тоді сідає хтось із молодших моїх вихованців, - не приховує своєї гордості Богдан Костянтинович. - Його силі волі треба повчитися багатьом. Правда, говорить тренер, в Олексія ще не розкрився весь потенціал. А щоб взяти світове або параолімпійське "золото", трьох тренувань у тиждень у спорткомплексі "Спартак" тепер мало. Але ця та максимальна кількість, на яку "Інваспорт" може виділити транспорт, щоб привезти Олексія на тренування. - Але якщо справи будуть іти так само, те незабаром я, напевно, буду сам їздити до нього додому й займатися в його квартирі, - говорить Богдан Костянтинович, - адже губити такий талант - гріх. По суті, усе вертається на круги свої. Свої перші тренування Олексій проводив теж вдома. І спочатку тренером була дружина Світлана. ПЕРШИЙ СПАРИНГ-ПАРТНЕР - ДРУЖИНА - Вона - моя підтримка у всьому, - з ніжністю говорить Олексій і бере за руку Світлану. - Фехтування ми з нею починали з нуля. Так воно й було. Це зараз в Олексія є нова фехтувальна зброя, яку рік назад, тільки перед Кубком світу, купив йому "Інваспорт". Це зараз він - майстер спорту, член збірної України, а тоді - чотири роки тому - про нього ніхто й не чув. Щоб навчити перших, самих елементарних азів фехтування, Сундієви замовляли на тренування таксі, але пенсії Олексія вистачало тільки на дві поїздки. Спочатку в них дійсно нічого не було... - Одна рукавичка для фехтування, - згадує Олексій. А треба було ще мати, як мінімум, шпагу, рапіру, маску, шпажний і рапірний шнури, електрокурточку, набійник... Треба було їздити на змагання й виступати регулярно. Світлана із чоловіком їздила на турніри й не соромилася просити в інших спортсменів спортивний інвентар. На неї дивилися, як на дивачку, але не відмовляли - хтось позичав рапіру, хтось маску... І Світлана бігла з усім цим до Олексія. Легко сказати - їздили на змагання. Поїздки в стані Олексія вже самі по собі вимагали надзусиль. І знову першою помічницею ставала дружина. Вона наловчилася так, що згодом сама могла підняти чоловіка в колясці по сходам. - У нас абсолютно відсутня інфраструктура для інвалідів, - з жалем говорить Олексій. - Навіщо ходити далеко - візьміть нашу другу луцьку поліклініку. Скільки не просив, щоб зробили пандус для інвалідів у колясках, - ніяк. Знаєте, що мені відповіли? Мовляв, не естетично. І це сказали лікарі! А що вже казати про інших. Але Олексій і Світлана не здалися. І як це часто в нас буває - не завдяки, а всупереч, - довели, що чогось варті. Світлана навіть брала рапіру й перетворювалася в спаринг-партнера чоловіка, хоча ніколи до того не тримала шпагу в руках... "Я ПИШАЮСЯ СВОЇМ ЧОЛОВІКОМ!" - Чому я закохалася в Олексія? - перепитує Світлана. - Тому що він - великий оптиміст. Він ніколи не міг навіть допустити думки про те, що в нас щось може бути не так. Завжди мене заспокоює, мовляв, все ми пройдемо, усе зможемо. Світлана зізнається, що вони довго ходили "навкруги та побіля", але познайомитися один з одним не наважувалися. Але все-таки один раз Олексій через знайомих довідався прізвище й ім'я дівчини, що він часто зустрічав у парку біля будинку. Знайшов її номер телефону. І подзвонив. Вона погодилася зустрітися. І дуже незабаром прийшов день, коли Світлана відчула, що їй зовсім не соромно прогулюватися по парку із хлопцем в інвалідній колясці. - Невже цей хлопець у колясці - твій чоловік? - пригадує Світлана докір знайомої, що якось зустріла на ринку, куди їздила з товаришем Олексія - спортсменом Юрою Костюком, теж інвалідом-колясочником. - Ні, це друг мого чоловіка, - відповіла тоді. - Ух, слава Богові, а то ми вже таке собі напридумали, - полегшено зітхнула знайома. - Мій чоловік теж в інвалідній колясці, - приголомшила її наступною фразою Світлана, - але я однаково не шкодую, я ним пишаюся! Негативною спочатку була й реакція батьків. "Донечко, що ти робиш? Одумайся!" - плакала мама. Ніякі "я його люблю" не проходили. Але, побачивши вперше Олексія, навіть батько Світлани "здалися": "Це той принц, що мою дочку вкрав?". У цей момент кожний, хто подивився б у їхні очі, побачив би самих щасливих людей у світі. Так і тепер. ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ Книга Олександра Дюма "Три мушкетери" закінчується словами: "Час обов'язково зітре гіркі спогади, щоб замінити їх приємними!" Здається, це про їх - Олексія і Світлану. Попереду нові плани, нові випробування. Але стрибати вище голови їм не вперше.
 | ||
| Категорія: Візочники Волині | Переглядів: 1698 | | ||
| Всього коментарів: 0 | |
