Як кожна річка неповторна ,так і людина проходить свій унікальний життєвий шлях. Тільки води річок течуть і змінюють свій напрямок під впливом скель і порогів, а для людини дороговказами її долі зовсім не очікувано можуть стати інші люди. І дуже багато залежить від того, хто ж зустрінеться на вашому шляху завтра… Перший друг, перша вчителька, перше кохання – так і формується життєвий досвід. А командир в армії чи викладач в інституті котрі в нелегку годину виявили підтримку? Саме такі люди стають дороговказами, які спрямовують русло вашого життя… Моя розповідь про людей які вплинули на мене і на те що навколо мене останнім часом відбувається. 

Перші враження від зустрічі з цією людиною були не певними бо не вірилось що все говорене співбесідником може перетворитись на реальність. Але ось з легкої подачі написана і відправлена анкета в табір реабілітації і я, не зважаючи на тяжке враження хребта, відкриваю для себе світ людей «візочників» котрі можуть дати фори в життєвому оптимізмі багатьом здоровим людям.
 Валерій Бакаєвич… Він став ланкою що зв’язала мене з іншими цікавими особистостями. Це члени організації «Інваволинь» Ольга Дубінська, Михайло Новосад , Валентина Михальська і багато інших людей з котрими я вже був знайомий, але завдяки більш тісному спілкуванню в організації «Інваволинь» відкрив них з іншої сторони.

А минулого року у місті Луцьку на святкуваннях з приводу Дня незалежності відбулося знайомство Валерія Бакаєвича і Миколи Олександровича Рибоваленко, який народився у 1932 році на Волині, в селі Кременець Луцького району. У свій час батьки Миколи Олександровича виїхали до Німеччини. І нині він проживає у містечку Зальцгітар, вільно володіє українською мовою, щороку приїжджає на свою батьківщину - в село Маяки де живуть його брат, сестра і племінники.
Микола Олександрович є інвалідом-візочником і членом громадської організації інвалідів у Німеччині. Саме через нього Валерій Бакаєвич звязався з людиною, яка головує цією спілкою - Петром Чорним. Про нього вже не одноразово згадувала наша преса.

Батьки Петра Чорного — Данило і Марія – з Рави-Руської, що на Львівщині. У 1938 році вони виїхали зі своєї батьківщини. І їх син народився в Німеччині (у скрутному для країни 1948 році). Все життя і змужніння Петера проходило як у всіх: навчання, праця, заняття спортом… Але у 1975-ому році сталася автопригода. І після п'яти місяців перебування в лікарні виписався 27-річний молодий чоловік вже з паралізованими ногами. Та не скорився долі — продовжив заняття спортом, став яхтсменом. Виступаючи за збірну Німеччини, брав участь у міжнародних гонках-регатах, готувався до участі в Параолімпійських іграх у Сіднеї. А з плином часу, коли відійшов від участі у змаганнях, зайнявся благочинною діяльністю.

 З інвалідних візків для Волині розпочинав свою добру справу пан Петро, і зараз вона вже поширилась за межі області. Аж у Львові знають благодійників з Німеччини – братів Ніколауса і Петера Чорних. Львівська клініка швидкої медичної допомоги отримала гуманітарний вантаж на суму в десятки тисяч євро. А в листопаді 2008 року і в медичні заклади Волині надійшов вантаж вартість якого сягає шестизначної суми. 

DEUTSCH-UKRAINISCHE-DIREKT HILFE e.V. (або німецька гуманітарна допомога) - так називається організація головою якої є пан Петро. Відзнаку за свою діяльність він отримав на прийомі в Берліні, де посол Boldazay Woltersdorfer висловив подяку організаторам асоціації і його голові. Хочеться щоб і наші владні мужі помітили людину яка робить реальну справу для громадян України. Але прийняті українським урядом закони не те що не сприяють ,а й відверто заважають благодійникам у їх діяльності.

Так, коли від асоціації DEUTSCH-UKRAINISCHE-DIREKT HILFE e.V надійшов гуманітарний вантаж громадській організації «Інваволинь» то виявилось ,що за дозвільними документами на ввіз і розмитнення вантажу доведеться бігати з півроку. Саме тут в ситуацію втрутилися інші гарні люди про яких слід розказати. Це Анатолій Рудинець котрий потурбувався про митне оформлення вантажу і Олександр Михалусь що взяв на себе турботу з перевезення і розвантаження гуманітарної допомоги. Олександр допомагав складати розібрані візки та електропідіймачі ,взяв на себе весь клопіт з транспортуванням. Він і раніше привозив допомогу від пана Петра Чорного. З його старань було доставлено вантаж 2008 року до Луцьких лікарень. А в листопаді 2009 року він перевіз вантаж з Німеччини до України і передав його до організації «Інваволинь». 

Про пана Анатолія Рудинця можна сказати що він є давнім благодійником ,який допомагає нашій організації. Він є глибоко віруючою людиною і робить все що в його силах для людей котрі обділені увагою. А здійснюючи свою діяльність не афішує зроблених благих справ. Так само чинять і всі вищезгадані мною люди.
Та нам – тим, про кого вони турбуються - гріх мовчати. Адже отриманий візок для людини не рухомої – це вікно в світ і ноги якими можна ходити. Саме завдяки Петру Чорному, Олександру Михалусю і тим людям у Німеччині і Україні що збирали гуманітарний вантаж і сприяли його доставці інваліди Волині отримали реальну допомогу.

Більше 20 ортопедичних ліжок, кілька десятків інвалідних візків, протипролежневі матраци та підйомники для ванних кімнат – ось лише короткий перелік отриманої допомоги від Петра Чорного.

І я теж отримав електричного інвалідного візка. Підйомник до ванної кімнати і протипролежневий матрац – значно покращать побутові умови. Але скільки ще таких людей з інвалідністю проживає в селах не маючи навіть змоги вийти з власного будинку?! 

Хочеться сказати: земний Вам уклін, пане Петре, і всім хто вам допомагає. Щоб ви мали міцне здоров’я і невичерпний оптимізм. І тоді прийде допомога в найбільш віддалене поліське село. Туди, де на іконах ще висять рушники, а поле біля хати рясніє городиною. Саме такий маленький куточок України створив собі Петро Чорний у власному домі в Німеччині. І саме так мали б любити Україну наші політики.

А для себе і для всіх добрих людей я хочу побажати одне: щоб частіше стрічали на своєму шляху таких подорожніх. І хай ті зустрічі і ті люди стають гарними дороговказами за якими буде спрямовувати своє русло річка щасливого життя кожного українця. 

Володимир Замшанський.