Головна » 2008 » Липень » 12 » Свинчак Володимир - історія з життя
19:17 Свинчак Володимир - історія з життя | ||
Малювати картини змусив лікар ***  *** До рук майбутнього художника олівець спочатку… прив’язували У Луцькому геріатричному пансіонаті Володимир недавно. Родина Свинчаків родом із села Радомишель. Мама Володимира отримала квартиру у Ратному, і сім’я перебралася в нову оселю. Скільки-то мрій було! Володимир з дітей найстарший, сестри Світлана і Галина – молодші. Однак один випадок змінив усе його життя. На весіллі у друга Володимир невдало впав. Пошкодив хребта. – Я навіть не міг руками ложку тримати, поворухнутися в ліжку, – розповідає Володимир. – Але поряд були люди, які мене підтримували. Я не бачив на їхніх очах сліз, вони твердо казали: працюй! Лікар ратнівської лікарні Анатолій Галіакбаров завжди підбадьорював, буквально змусив мене малювати. Видно, спочатку розпитав маму, що я люблю робити. А я, ще як у школу ходив, любив уроки малювання, і в армії добре підмальовував. У мене навіть альбом з фотографіями вкрали з малюнки, коли збирався на дембель. Та якби не травма, то за пензлик, певне, не брався б. Закінчив музичну школу по класу кларнета, а в армії самотужки навчився грати ще й на флейті, трубі. Із задоволенням грав на весіллях, а ось до малювання не тягнуло. Не думав, що можна олівцем і пензликом в його селищі заробити на життя. Тож по закінченню служби в армії став шукати себе не в творчій професії, а в тій, яка дає змогу вижити. Працював у фірмі «Ритуал», вибивав портрети на надгробках, човникував, возив товар до Білорусі. Врешті-решт, зайнявся ремонтом автомобілів. Життя стало веселішим, хлопець мріяв одружитися, вже й наречену нагледів. Але плани перекреслив той чорний день 8 жовтня 1995 року. Тоді йому було лише 23. Однокласниця запросила Володимира на весілля у ресторан. У перерві між застіллям хлопець вийшов на перекур на сходовий майданчик другого поверху, сів на перила сходів і несподівано впав додолу. — Пам'ятаю глухий удар, далі була темрява,— розповідає. — Отямився на третій день у лікарні. Спробував поворухнути рукою — не можу, ногами — не слухаються. Діагноз лікарів був невтішним: травма хребта, струс головного мозку. На запитання мами, чи буде син ходити, медики лише розводили руками або дипломатично казали: «Час — лікар. Зараз головне витягти його із тенет смерті». Спочатку мама прив’язувала олівця до руки Володимира. Згодом він вже сам його тримав, як і ложку. Однак у 50-річному віці мама померла. І зосталися брат з двома сестрами самі. Проте трагедія не зламала молодого чоловіка. Хоч Володимир не міг ходити, але вільного часу практично не мав. Бо малює. Спочатку брав до рук лише олівця. Потім в кімнаті з’явилися пензлі, олійні фабри та гуаш. – Зразу я дещо копіював з картин, – ділиться Володимир. – Потім почали приходити друзі і щось замовляти. – Бачу, у Вас на стінах багато ікон? Коли їх почали писати? – Довго не наважувався. Я ж не святий, це тільки деякі люди, які мають до того хист, які намолені, постять, можуть писати ікони. Але мене згодом на написання ікон благословив наш ратнівський священик. Від себе я нічого не придумую, а роблю тільки копії церковних ікон. Завжди переживаю. Хочу одну пожертвувати для храму. Щоб купити фарби, пензлі, потрібні чималі кошти. Володимирові доводиться дуже економити, щоб придбати все необхідне для малювання. Володимир малює портрети, ікони, пейзажі. Правда, останні переважно з уяви — вибратися з квартири було ж непросто. Його картини неодноразово виставлялися на районних, обласних виставках робіт людей з обмеженими можливостями, займали перші місця. Знавці мистецтва наголошують, що у Володимира — хист до малювання.
роботи Володимира Свинчака *** Значну підтримку надають друзі, допомогли освоїти старенький комп'ютер, подарований районним управлінням праці і соціального захисту населення. Коли стали слухняними руки, відремонтував його і навіть модернізував, зробив потужнішим. Комп'ютер для нього — вікно у світ. З його допомогою Володимир спілкується з товаришами, знайомиться із подіями в світі і області, дизайнерськими програмами. Його мрія — доповнити оперативну пам'ять комп`ютера, вийти на спілкування з художниками-професіоналами. Хотів би більше знати про техніку живопису. Якби знайшлася людина, готова допомогти йому — був би радий. Прощаючись із співрозмовником, питаємо, чи не шкодує, що дав згоду на оформлення в пансіонат — міг би й далі жити вдома з сестрами. — Я сам просився сюди,— каже Володимир. — Після смерті мами сестри доглядали мене, але я вирішив, що вони теж мають право на власне життя. А я й тут не пропаду, зможу реалізувати себе як художник. Маю багато замовлень. У пансіонаті є всі умови для роботи. Та й спортзал є, зможу займатися фізкультурою — це потрібно мені. У глибині душі Володимир плекає надію повернутися до активного життя, це його мета і до неї Він готовий іти, переборюючи труднощі. | ||
| Категорія: Візочники Волині | Переглядів: 1063 | | ||
| Всього коментарів: 0 | |
