ІНВАВОЛИНЬ

Ночь

volk — Sat, 24 Sep 2011 09:51:36 GMT

Соберись соберись моя долюшка
Во гранённый стакан до краёв
Да осиновый крепенький колышек
Вколоти в горечь-сердце моё

Там за горкою там за курганами
Ветер с речки хлебает дожди
А меня на куски мука рваная
А меня на ошмётки с тоски

Эх лети-ка ты ночь за околицу
Под трещотки удалых цикад
Чтоб мою озорную бессонницу
Вколотить в леса тёмного зад

Пускай воют там волки о месяце
Где заря догорает в реке
Да унылою горькою песнею
Покатилась луна вдалеке

Забываю печали я старые
И ботинки разув на крылечке
Звуки те допиваю стаканами
Под июльскую тусклую свечку

Соберись соберись моя долюшка
В них по венчик чтоб боль утолить
До краёв непахáного полюшка
Добрести... и как знать? – долюбить!

«І сплелися святії із грішними»

Molot — Sat, 24 Sep 2011 05:57:40 GMT

Сьогодні, з однієї сторони релігійного світу, ми бачимо суворий традиціоналізм, а з іншої – світську вседозволеність. І тоді хочеться запитати, невже це та віра, яку Бог дав нам?
$CUT$
Тепер мода панує не тільки в світі, але і у церквах. Віруючі люди надмірно стурбовані своєю зовнішністю, хочуть мати модний вигляд і так роблять. І так приховавши своє справжнє обличчя в гарному вбранні і лицемірній посмішці, релігійно-фанатичні люди чіпляють на інших тягарі, які не потрібні ні людям, ні Богу. Тому що будують віру не в простоті щирості і відвертості, а в обов’язку того, що ти повинен робити так. Отже моральні якості доброти, змирення і допомоги змінили на холодну формальність виконання букви. Я не звинувачую, а тільки кажу: подивіться на сьогоднішній день, і ви самі все побачите! Взявши вид духовності, не будучи духовними люди, повчають інших. Але якщо віра, яку вони називають істиною, не зуміла виховати в них повагу, любов і милість, а, навпаки, – впертість, гордість і суд, то чого вони хочуть навчити інших. Та чи потрібна Богу молитва перед їжею, якщо через півгодини люди, котрі молилися, будуть п’яними матюкатися.

Чи потрібно Йому щоб хтось примушував людей читати Біблію, молитись, ходити в церкву. Я не проти читання Біблії чи молитви; та це тільки те, що має привести нас до простоти і змирення. Але якщо когось примусили мати гарний вигляд, читати, молитись і все, то людина йтиме по життю, так само примушуючи інших людей. Не розуміючи, що це були тільки сходинки до того, щоб змінитися.

І так не змінившись, а, навпаки, прийнявши дух релігійного фанатизму, конфесії крокують, але не до Бога, а до людей тільки для того щоб зробити з них таких самих, як і вони. І той, хто не підкорився, у їхніх очах проклятий. Але чиж такої думки сам Господь Творець?

Олег Незнамов

Де справедливість?

Molot — Sat, 24 Sep 2011 05:32:33 GMT

На волині є прекрасне місто Маневичі, близько цього міста є маленький хутір під назвою "Лоше”. Якось я щось шукаючи в мережі наткнувся на Маневицький форум де була тема про цей хутір…Хутір я знаю дуже добре і людей на ньому також….На форумі йшлося про те скільки там грибів та ягід в сезон…яка там природа…якась колишня хата парткерівництва колишнього обласного збереглась…..Розізлило те що про ту маленьку кучку людей які там живуть небуло ні слова!!!
$CUT$
Ну ну, гриби, ягоди, свиноферма, парткерівництво…….Хоч би хтось згадав за людей які там живуть!!! Те як вони там живуть!!! А люди то на хуторі всі в більшості старенькі, деякі вже немають сил ходити, але за тею нікчемною пенсією мусять ходити,того що їсти то їм хочеться, та й для життя щось всетаки треба… і не 1,5 і не 2 км, а три кілометри нехочете??!! Доріг нормальних немає, настає зима коли снігу по коліна і що робити скажете??!! Брати стареньким людям по лопаті в руки і чистити до самих Маневич??!! Трактор буває… деколи… коли мізки пропарять от тоді він прочистить… За нещасним буханцем хліба 80-літній людині треба чалапати 3 км!!! І ще нефакт що той хліб залишиться в магазині поки та людина нещасна туди дійде! Телефон стаціонарний тільки один на весь хутір, і то в погану погоду через раз працює. Коли молодий хлопець без обох ніг (втратив після аварії) попросив щоб йому підключили телефон то йому заявили сумму в 40 тисяч з копійками гривень!!!! А живе він з мамою тільки! І мама вже немолода,як що їй стане недай Господи погано то що йому робити тоді??!! На мобільний звязок надіятись??!! Частенько може пропадати електроенергія і в той момент може бути сівша батарея в мобільнику, так цеж виходить на інвалідній калясці-без обох ніг-хлопцеві прийдеться їхати до телефону! І це неблизько! І по тим дорогам я сумніваюсь що він доїде! Хоч би один чиновник на це все звернув увагу!!! Невжеж як що людей там мало живе то треба чекати поки вони помруть від того що до телефону хтось незміг добратись чи ще від якогось фактору неприємного??!! За зупинку дизель поїзда скільки Лошани говорили??!! Так ніхто її і незробив! Хутір маленький але це неозначає що про ньго можна забути! Там теж живуть люди! Багато з яких пережили війну, і невже вони заслужили на таке відношення тільки??!! Чиновники багато говорять про район про місто саме, як все добре і чудово, а про хутір що поряд ніхто ніколи незгадає!!Так неможна… там теж є люди… і про них неможна забувати… бо вони як і всі хочуть хоч трошки кращого життя….

Тепер цей хутір вже рахується вулицею Маневич. На рахунок зупинки народ писав колись Януковичу ще перед виборами… Прийшла відповідь що Маневицька залізниця заборгувала Львівський аж…….500 000 гривень!!! Де таку цифру вони і за що знайшли незрозуміло. Тим більше що на залізниці нічого неробилось аж на таку сумму! Але сказали поки Маневицькі залізничники нерозрахуються то ніхто ніякої зупинки робити небуде… І нехто ж непросить їх робити на хуторі центральний вокзал Києва. Просто щоб приміський дизель поїзд зупинявся. Щоб той дідок чи бабка під”їхали хоч раз в житті по той хліб. Але владі то до вибачте до одного місця….. Машини міняють мало некожного місяця, будинки строять як з переляку перед армагедоном, а попасти до них на прийом то легше голову об стіну розтовкти.

Вона просто кохала…

Molot — Sat, 24 Sep 2011 05:27:38 GMT

Хочем тільки додати те що ми були у великому здивуванні коли дізнались що все це було написано з простого телефону який має доступ до мережі. В людини дуже великий дар передавати свої емоції іншим у текстах. І ми дуже старались і склеювали всі ці повідомлення до кучки, по максимуму старались передати настрій автора.
$CUT$
Легенький вітерець шелестів листячком дерев, гойдав-перекочував хвилі нескошеної трави, а по блакиті неба, одна за одною, пливли пухнасті хмарки. Серпень. Щебечуть ластівки, черкаючи землю тендітним крилом. Навіть машини припинили рух,по об’їздній. Причаїлось літо.
Вона сиділа біля вікна. Задумливо, мрійливо, вбираючи зеленими очима недосяжну далечінь. Її русяві, злегка хвилясті, коси, виблискували золотинками на сонечку. Темні бровки, такі ж, ріденькі вії, довгасте личко, кирпатенький носик, маленькі рожеві губки…

Нічого особливого. Таке собі маленьке диво-звичайне, на перший погляд, а придивитись,щось таке та й є,загадкове,незнане,чарівне…Сонно цокотить годинник,на білому підвіконню.Так само,ліниво,вторячи йому,дзижчить муха.”Бумц-бумц”,-то об шибку вона б’ється…

В куточку,виблискуючи металевими дужками,пофарбований червоною та чорною фарбою,стояв запеклий ворог й одночасно присуджений долею невід’ємний друг молодої дівчини…Очі втомлено опустилися долу,глибоко зітхнувши Ніка,глянула на свої незасмаглі ноги.

А їм то хоч би що! Ноги, як ноги, дівоче визирали з коротенького,блакитного, халатика. Цим ніжкам, як і світу всьому, байдуже, що вони такі, або не такі. І цього не відбереш… Бо усі бачать одразу-ноги! А не онімілу молодість, душу, гаряче серце, сповнене болю, Любові..

Ніка завжди була життєлюбною, усміхненою, радісною. Ніхто б не сказав, чого їй це коштувало. Усміхатись завжди!Коли ж ніхто й не бачить,у подушку плакати,приглушено,щоб часом батьки не почули,а то й у голос весь поголосити, коли зовсім сама, підвиваючи, по-вовчі!
Хоча й не плакса.. Але останнім часом,як не трималася дівчина,уже і за 25 їй було,у неї все частіше опускалися руки… Що у неї було? Серце? А хто серце бачить? Молодість, і та, минає… Середня освіта і…Д.Ц.П. Хоча інвалідність з народження. Отже, лише ДЦП…

Вони зустрілися, коли маленьке містечко вкрив собою осінній вечір. На пероні залізничного вокзалу, нікого й нічого довкола себе не помічаючи, стояли обоє, тихі,радісні, щасливі. Він-височенький, худорлявий, з добрим обличчям, світло-русим чубиком і блакитними очима.
Вона-маленька, тендітна, така ще, по дитячому, сором’язлива і зовсім беззахисна… Ніка могла ходити, з підтримкою, правда. Трішки сама стояла на ногах, скільки недуга дозволяла, хвилини 4-5. Це давало надію…Та й професор, добрий лікар, обіцяв: будеш ходити! Вилікуємо.

Женя… А Женя сильними, надійними руками бережно пригортав до себе дівчину, яка лебідкою припала до нього, заховавши розчервоніле личко на його груди. Він тепло гладив і цілував її головку, коси, лице.. Дивились одне на одного-надивитися немогли! Говорили, мовчали.
Сміялись і плакали одночасно. І знову заворожено дивилися в очі, милувалися, просто тремтіли обоє! Чого б то?Все дуже просто:) Хіба перед святинею не преклонитись? Так то було у молодих людей. Вона-святиня-райська квіточка для нього, а він-її Янгол-Охоронець..

А над ними розливала свої чари осінь. Листом кленовим посипала, зорі в небі протирала, місяць в хмарки сповивала! Нехай натішаться молодята. Нехай їхні зболені серця відпочинуть… Ніжно шепотів хлопець дівчині, на вушко, одне лиш слово:-”Кохаю..” І цілував гаряче…

-”Доця, вставай! Сніданок на столі холоне”-здалеку пролунав мамин голос.. .Ще не розплющивши очі, Ніка зрозуміла одне-СОН!!! Її милий, рідний, найдорожчий Женя, точніше, їхня зустріч, була казкою-сном..-”Боже! Нащо, така мені доля, для чого? Жити отак нехочу”-вирвалося з дівочих вуст тихий зойк… Гірка сльоза, жагуче покотилася по щоці… Відкинувши ковдру, рука потягнулася до мобільника… Може написав… Ні, немає ще повідомлення!-”Ще один день без побачення”-думала Ніка, нехотя жуючи свій сніданок… Знала ж Його по голосу..

Так-сяк упоравшись із їжею й швиденько допивши чай, Ніка взяла книжку до рук і відкрила її перед собою.Та щось, дивлячись, нічого не бачила-не читалися рядочки улюбленого Т.Г.Шевченка!.. Линула думка, а за думкою серце, до свого Женчика… Завібрував мобільний:)

Затьохкали у серці соловейки, усмішкою розквітла радість-живим сяйвом заіскрились очі… Він!!! Повідомлення:-”Привіт,Киценько Як ся маєш? "… І отак щоднини. Від SMS до SMS, від дзвінка до дзвінка… З Нікою робилось щось незрозуміле-вона уся аж світилася’

Мати помітила цю разючу зміну в дочці: то весь час журливо-понура, сумна, а тут… Еге ж, не помітиш-не очиці, дві іскринки, з яких так хлюпає щастя… Нате вам! Сяде коло тарелі з Борщем, мати щось питає, дочка нечує! Хоч рукою махай перед самим носиком, ледь побачить.

І в руках ВЕСЬ ЧАС моб.тел.!. За Інет батькам Ніка не говорила-крику буде! Ні, вони хороші, аж занадто хороші, але..:-”З ким це ти там переписуєшся?”-Ніка мовчить, як риба, а сама аж дрижить, як кошеня, яке зцапать може лихий пес-”Я кого питаю!”-взяла мати тон ВИЩЕ .

У відповідь мовчання… -”Ой, краще вже мовчати покищо… А що скажеш їй? Ні правди, ні обману несказати…”-думалося дівчині… Материн голос заставив Ніку аж зіщулитися, а слова…-”Дивися мені! Допишешся на свою голову! Побачиш… Недумай, ти така непотрібна нікому! Розумієш? Каліка ти! Посміятись будь-хто посміється над тобою-хлопці шукають жінок собі здорових, багатих… А ти не така…”-Далі Ніка слухати вже немогла. Світло померкло для неї. Отак завжди! Женя тягне до життя, мати-до смерті. Мама взагалі хотіла бачити свою доньку в монастирі… А Ніка вперлася: не відречусь від світу, хоч у ньому, як біла ворона живу, нехочу! Це матір дратувало, бо її доля несклалася, то й Ніку треба було закрити від… Чого? Незнала бідна дівчина. І для чого так, непитала.. Їй далі з батьками жити!

Що толку заїдатися? Та ж і не витримувала часом. Сльози ховала, а на крик зривалася:-”Мама! Я ЩАСТЯ ХОЧУ! І ЯКЩО ТРАПИТЬСЯ ЛЮДИНА, Я ВСЕ ПОКИНУ… ДЛЯ НЬОГО”-І мати сварила, грозилася проклясти, не благословити на заміжжя… А це саме страшне-від МАТЕРІ отаке чути!
Ото й скажи їй за Женю, навіть що просто, друг… Ще на хлопця налетить своїм напором… Батькові сказати? Та він туди ж потягне, куди й мати! І Женьчик з собою не забере, далеко він. Робота, і навчання у нього. Коли зустрінемося-невідомо. Незнала вона, що робить Тепер.

Чим жила Ніка, для оточуючих було загадкою. Ну, Віра, Церква-це очевидно, а от її внутрішній світ… Скоріше то був чарівний світ, і Ніка намагалася дарувати усю красу ближнім…Та ба! Єдиний, хто розумів її в А до Я, то це Женя! О, як Він Її розумів! З півслова-а-а!

Друзів у неї було багато, а Він-один… Вона просто кохала! І нехотіла думати: що буде далі? Якщо їй несудилося бути щасливою, вона помре. Так, може й нефізично, але жити небуде точно. Існувати й робити вигляд, що це життя? Ні! Це занадто бридко, лукавити! Щиро гинути?!

А що ж лишається? Без милого жити-тополею рости в полі! Билиною в самоті вікувать.. Всякий топче, всякий скубе тую билинку, і не второпає, що билиночці тій б-о-л-я-ч-е!.. Цінуйте, хлопці, серце дівоче! Бо за вами воно плаче, без вас гине! І вас же воно береже-ЛЮБОВ’Ю.

Страх як не любила Ніка Інтернет! Але… Кудись же треба було втікати від материних вічних на усе табу, від 4-х стін, від розпачливих думок!.. Теперечки, вона заради нього терпіла Інет. Ну, й таки цікаво було там, що є, те є… А на містечко тихою ходою йшла Осінь.. Наближався Жовтень,а значить і її День Народження!

І її день настав. Дівчина прокинулася з усмішкою і думкою про нього… Світило вранішнє сонечко, блакить небесна лагідно кивала до Ніки кудлатими хмарками, щедра осінь розкидала позолоту на всі боки, а чубатий жовтень пензликом розмальовував краєвид різними фарбами! І зелено, і салатно, і жовто, і багряно довкіл! Розбишакуваті горобці весело цвірінькали на підвіконні. Задиркувато гавкав Джек на прив’язі… А сонячні зайчики так і стрибали по кімнаті,вистрибуючи на ковдру до дівчини, яка аж розсміялася, покотився той сміх малими дзвіночками по кімнаті і розсипався радістю по кутках…

Та недовго довелося радіти. Перші вітання, подарунки й квіти були від рідних, друзів, знайомих… Та серед них не було одного лиш вітання-від самої найдорожчої людини. Женя не привітав її. Небуло від нього ні SMS, ні дзвіночка! Вже й полудень-тиша! Він МОВЧИТЬ.

Наче в воду опущена сиділа дівчина цілісінький день! І не тому, що Женьчик не привітав, а тому, що без нього життя для неї втрачало сенс. Просто Він став сонечком у її житті, а без сонечка хіба проживеш? І темно, і холодно, і голодно, і безбарвно на Душі! Ніщо немиле.

Уже й вечір завітав до них у гості, а за святковим столом сиділи рідні та близькі, друзі і знайомі! Самі прийшли, ніхто й не кликав. Хоча так і має бути: справжні друзі мають бути поряд завжди. При нагоді, а коли не виходить, ну, хоч раз-два у рік неодмінно ідуть.

Мучилася Ніка, місця собі незнаходила, думки страшніші одна за одну сковували жахом змучене серце… Може трапилося щось з ним? Там, у Києві, де він працював,ще й разом вчився, мало хіба пригод буває? Аби з ним нічого несталося! Щоб живий-здоровий був. І щасливий!

Ховала сльози, вимушено посміхаючись і розважаючи гостей, а серце… Кров’ю обливалося… Болем заходилося! А що вдієш? Було вже 19-та вечора… як скажено загавчав Джек на подвір’ї. Кур’єр. Приніс букет білих-рожевих троянд, а в них Сердечком листівка:
МОЇЙ КОХАНІЙ
І ЄДИНІЙ НІКУСІ У ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ!!! З ВІРНИМ СЕРЦЕМ І НІЖНІСТЮ, ТВІЙ Ж….

І все ! Батьки кинулися розпитувати Ніку: хто, що, по що, чого, звідки? Гості з розумінням посміхалися, роздивляючись квіти, а Ніка… А Ніка пригортаючи до грудей квіти, цілувала кожну троянду!

Нехай бачать! Байдуже! Вона-кохана і кохає, співало все її єство!.. Мда-а-а, оце сюрприз так сюрприз зробив він для неї…Та не вспіла ні вона, ні усі, прийти у себе від несподіванки такої, як задзвонила мобілка. Женя!-”Алло!”-весело Відповіла Ніка Своїм Ніжним Голосом.

-”Ріднесенька моя!”-наче замуркотів, заговорив до неї той, якому б і життя усе віддала!-”Привітик! З Днем Народження вітаю тебе, моє Кошенятко, моя Миленька!..”-”Привіт, Женику! Дякую, сонечко, за…”-Та він її перебив:-”Зайчик, потім поговоримо, краще двері відкрий , бо стою тутечки, з замком цілуюся! А я ж з тобою хочу цілуватися, а не з ним…”-”Та як так? Там же… Джек мовчить! Чого він негавкає навіть?..”-розгубилася Ніка-”Незнаю, я без ковбаси прийшов,а він лащиться!”-засміявся Женя-”Нікусь, пусти доХати-торт зкисне”:)

Дівчина була шокована! Сон? 6 міс чекала вона їхньої зустрічі… Женя зайшов до хати, поставив у куток пакет, підійшов до Ніки, усміхнений, височенький… Такий рідний!.. Мовчки обняв. Ніка, аж припала до нього вся. Заплакала, ховаючи личко йому на груди.-”Чого, ти? Я є ,рідна!”-шепотів він-”КОХАЮ ТЕБЕ”- ще тісніше пригорнув її до себе… Він гладив її коси, цілував голову, шийку… Це був не сон! І вони не помічали анічогісінько…

Нарешті батьки взялися до дочки. "А це що таке, хто це, що ви собі дозволяєте? Де він узявся”-З Інету я взявся!”-усміхнено відповів Женя, все ще тримаючи Ніку з обіймів…

-”Ти що тут собі дозволяєш? Який Інет, в нас його не було… "-”Геть, з хати, нема чого зброд усякий сюди збирати!”-встав з-за столу вже й батько- Всі принишкли.. Ніка стояла обнявши Женю, бліда, як стіна… Женя спокійно відповів:-”Ну, небуло. Тепер є. Я непіду Нікуди бо щойно прийшов лиш. Я нешахрай. І батьків чесних син.”-Тут Нікина хрещена бачучи розпач у очах улюбленої похресниці, встала, взяла розлючену жінку за плечі і каже:-Отак, Кума, слухай, і ти, Куме, та на вус мотайте. Скалічите дітям життя-гріха матимете на душі! Ви ж на них гляньте, та добре дивіться! Обоє, як два голубочки, воркочуть! Пропадуть же одне без одного-це ж сліпий не побачить тільки цю очевидь! Не мішайся, не дурій, кумасю, а головне, нагодуй хлопця, з дороги ж він. Голодний.”-і звертаючись до Євгена вже:-”А ти, сину, незважай, на старших-переказяться, як ближце розпізнають тебе-та нетримай зла. Їх теж зрозуміти можна! Чого ви, дурні, мовчали, крилися? Ну, та що ж вже, хай і так, добре, що ще не хрестини справлять”-додала вона, розсмішивши усіх присутніх.-”Та хай Ніка і годує”- відказав хлопець, лагідно дивлячись на засоромлене червоне личко милої.
-”І зла не тримаю. Зрозуміти батьків жеж можна! Най і нас, зрозуміють… "-Батьки вже поволі почали заспокоюватися-все ж не звір у хату прийшов. А дитина вона розумна, хороша, певно, славна…

-”А щодо хрестин, тьотю”-жартував хлопець, смачно уплітаючи третю котлетку,-”ми теє, і непроти! Правда, Нік?”-звернувся він до коханої , яка аж руками на нього замахала: Навіжений, що ти говориш? Соромно ж… -і чмокнув у щічку-”Але”-розсудливо додав-”рано покищо”-

Отак непомітно, за годину якусь, Женя зумів кожному припасти до душі. Навіть діти на руки пішли- він їм та-а-ку-у казочку розказав, аж дорослі роти пороззявляли, так заслухались… Про нашу Ніку, годі що й казать, ружею цвіла, а він очей не міг відвести від її очей!

Але, дочекавшись десерту, хлопець попросив хвилину уваги. Уважно глянув на Ніку. Ой, яка вона прекрасна! Коски злегка зібрані у мальвінку заколочкою.Фігурка вбрана у чорненьке платтячко з блискітками. На шийкі перлинове намисте. У вушках сережки… Ах,оченятка ж!

Як у косульки… Ммммм, губоньки-ягідки… Дівчина, аж зашарілась, од його погляду, знітилась трішки… А він, узявши за руку її, став перед нею на одне коліно, і заговорив, ніжно:-”Найдорожча моя! Квіточка! Нікочка! Без тебе, я жити неможу! Перед свідками тебе прошу”-і,
діставши з карману малесеньке рожеве сердечко-подушечку із золотим перстеньочком, продовжив-”Рідна… Кохана! Я готовий тебе на руках все життя носити, але я допоможу таки стати тобі на ноги! Не боюся твоєї хвороби… Прошу і благаю тебе, ВИХОДЬ ЗА МЕНЕ ЗАМІЖ!”-

Сльози забриніли у дівочих очах… Ніка лиш голову похилила, прошепотіла стиха:-”БУДУ”-Обняв він свою милу, гарненько поцілував. І глянувши радо на батьків, сказав:-”Тато, Мамо! Люблю вашу доньку щиро! Благословіть нас одружитися!”-
Мати з батьком, аж зажурились,на цих дітей дивлячись!.. Ото батько встав, тай каже:-”Бачу, діти, ви того, їдне без другого ні туди, ні сюди! Значить, теє, Боже вас благослови! А ти, жінко, сльози не розпускай, а теж благословляй…”- Мати й собі їх поблагословила…

Е П І Л О Г.

Під розлогою липою старенького парку на лавчині,сиділа подружня пара. Молодий чоловік лагідно тримав на руках немовлятко, яке, у біленькому повиточку перев’язаному блакитною стрічкою, було схоже на Ангелочка. Поряд сиділа сиділа жінка, до якої пригорнулося повнощоке дівча, з рожевими бантами у кучерях, яке зацікавлено слідкувало за двома вітрогонами-братиком і сестричкою- котрі регочучи гасали по зеленій траві і дражнили довгоноге цуценя вівчарки… То були Женя і Ніка. Їхні старшенькі-двійнята-Колюся і Ксюша- трьохрічні Чомучки в коротких штанцях, із задиркуватими косичками; рожевий бантик-дворічна Машенька і, найменшенький, трьохмісячний Івасик-котрий зараз плямкає ротиком і смішно морщить носика… Женя ніжно глянув на Ніку, і тихесенько мовив:-”Я вдячний Богу, що ти є на світі! Що ти-моя, а я-твій. Що ти ощасливила мене собою і нашими дітками…”-Женя бережно поклав малюка у колясочку, і пригорнув до себе дружину, яка лиш прошепотіла йому на вушко:-”Слава Богу, за все!”-Більше Ніка вже немогла нічого сказати. Вона просто
КОХАЛА! Лише припала до нього ластівкою,цілуючи…

А понад стареньким парком, звиваючись у небо вечорове, в променях сонця, купалася-виблискувала золотом Хрестів, бань і дзвінниці, білосніжна Церква…Тихо-тихо торкалося щастя струн сердечних, і линула музика
Любові у світ! Любові щирої, чистої, вічної, безмежної, жертовної, святої!

Чуєте, як вона бринить?.. Вже сонечко спатки вклалося, а музика не вщуха! Зорями сяє ясними, росою на трави ляга. А коли струнка одна обривається, в серце надходить туга! Грізна, гірка і болюча… Ш-ш-ш-ш…

Мелодія ж яка небесна! Ангели Божі її бережуть. Її горем убито, а вона щастям воскресла! У цім, напевно, життя суть…

Ніка серцем перемогла своє горе, обезсилила його. І Женя не злякався труднощів. Оцінив головне-Любляче, щире, дівоче серце… А Любов же творить дива.
А без Любові жити-світ морочити! Гине серце, болем роздерте, в’яне, нишкне осособистість, тануть сили й воля, зковується розум… Лиш туга страшна п’є-точить гарячу спрагу до життя… Ніхто серця не побачить, не розрадить… Добре, коли все добре, а як ні?

Перед образом Спасителя горіла лампадка. Землю чернечею мантією покрила ніч. І солодка і таємна вона-нічка-чарівничка!.. У куточку, аж заходиться, цвіркоче цвіркун. На столі, у криштальній вазі дрімають біленькі ромашки… Усе спить… І тільки бринять акорди LOVE
The end.

Автор: Махіборода Наталія (Леди NETL из Осеннего Города)

Деградація людини

Molot — Sat, 24 Sep 2011 05:17:01 GMT

Людина народжується для того щоб жити , Запитайте у себе , чи живе вона у цьому світі чи існує? А тепер озирніться навколо і що ви побачите? Який приклад життя ми подаємо своїм дітям?
$CUT$
Скрізь росте сквернослів'я , від якого вже верне . Запитаю у вас що, люди розучилися нормально розмовляти?Невже тато з мамою не навчили,що погані слова говорити нетреба!Тоді йдемо далі.Деякі з нас ходять по вулиці тільки з "сосками",які називають цигарками.На лавочці сидить молода мама,ніжно затягує на повні легені цигарковий дим і гойдає у візку свою дитину.Вона дуже любить її і ніколи не покине,але цигарки мама також любить,тому і кидати курити незбирається: "Вибач,моя дитинко,доведеться тобі потерпіти".Молоді дівчата,запитаю у вас: "Невже ви хочете народжувати дітей-інвалідів і потім все життя страждати,дивлячись,як твоє неповноцінне немовля мучиться,бо у нього немає ніжок,а може і ручок,тільки через те,що ви,понтуючись перед ровесниками,курили?". Схаменіться,благаю,бо буде горе!Кого тоді ви будете обвинувачувати?Тільки себе обвинувачуйте,бо це плід ваших діл.
Нині по вулицях ходять дуже веселі люди: ні,не тому вони такі,що життя прекрасне,а тому що дехто випив горілки,вина чи пива.І ці "люди" ходять по місту.Їм же ж сказали , що пити треба "для здоров'я",але з кількістю вони не розрахували.А тут пізно додому йде молода дівчина.Вона хоче до тата до мами,та ці чоловіки не дають їй піти спокійно,бо розуму у них вже нема,вони ж трохи "для здоров'я" випили.А що,можливо,вам здається,що пити треба?Тоді я продовжу історію.Ці чоловіки затягують бідну дитину у ліс,ґвалтують і забивають до смерті.А ви хотіли б,щоб це була ваша дитина?Ні!Тоді запам'ятайте: пити взагалі нетреба.
Наркоманія росте і з цим ризик зараження зростає. Шприци валяються скрізь: у лісі,у підвалах,у під'їздах.Хворі наркомани кидають їх у поштові скриньки з думкою: "Не самому ж мені помирати,заберу з собою декількох людей,якщо пощастить".Ми,самі того не помічаючи,перетворюємось у тварин.Смітимо,де тільки хочемо. Викидаємо на землю фантики,папірці,недопалки.Скоро земля перетвориться на суцільне звалище,і тоді ми запитаємо один в одного: "Як це сталося? І хтось скаже: "Життя таке".Т а зрозумійте зараз,поки ще непізно,що саме ми зробили таким це життя! Нині люди не вміють поважати один одного,кожен робить що заманеться і йому байдуже до інших. Свідомість людини стала збоченою,адже нормальне здорове життя без цигарок,без алкоголю,без наркотиків,без матюків стало ненормальним.А ненормальне-куріння у громадських місцях,вживання наркотиків,алкоголю,матюки-стало звичним і нормальним явищем.Не має бути так!
Куди зникла віра?Поговоримо про Бога.Віруючий народ розділився як тільки міг,на конфесії,на розуміння.Зараз іде посилена пропаганда: ні,не Бога,а окремої релігії,конфесії.Кожен хоче затягнути людину саме до тієї віри,яку обрав він.Кожен бореться і відстоює честь своєї церкви,і буває таке,що це боріння не тільки словесне,а і рукоприкладно-тілесне.
Не будемо зараз шукати винних,тому що винний кожен з нас.Ми не кращі за владу,рівно і влада не краща за нас.Але якщо кожен почне з самого себе,то це і буде початком нового життя.Якщо ж ні,то в якій ситуації ми опинимось?Невже буде як у приказці-"біда навчить" ?

Автор статті Олег Незнамов,мій дуже хороший друг

Каганець

volk — Sat, 24 Sep 2011 04:58:03 GMT

Не всотаю я цей світ
Не вберу його у душу
Що не вимовлю то гніт
Знов прикручувати мушу

Перерізав горло сам
Світлу в чорнім каганцеві
Не пісням я й не словам
А Небесному Отцеві

Поклонюся до землі
Та не встану там де вклякну
Половини ж догорів
А до решти сил забракло

І коли настане час
Відшкрібати з кіптяви цю
Вже не владную правицю
Від якої промінь згас

Милуй Боже… запали
Ґнота вдавленого в лій
Він чадітиме й з смоли
Лиш аби на гонор Твій…