Головна » 2009 » Грудень » 5 » Дубінська Ольга - історія життя
18:58 Дубінська Ольга - історія життя | |
"Бог дав мені все у житті..." ***  *** вважає жінка, яка ось уже 26 років прикута до інвалідного візка Весела, енергійна, товариська. Про таких кажуть - сонячна людина. Вона ніколи не опускає рук, не ховається від світу, відгородившись чотирма стінами, і в будь-якій ситуації здатна тримати удар долі. Бо не може інакше... Оля Дубінська народилася й виросла у селі Журавниках Горохівського району. Ще зовсім малою дівчинка перенесла клінічну смерть, тоді ж їй зробили пункцію спинного мозку та укол адреналіну в серце. Можливо, саме усе це й спричинило важку недугу - невральну аміотррфію із втратою чутливості нижніх кінцівок. Спочатку дівчинці ще вдавалося якось пересуватися, але хвороба прогресувала. До школи її носили батьки, потім возили. «Можна сказати, що я виросла у Горохівській районній лікарні, - каже пані Оля. Бувало, заберуть мене після курсу лікування додому, а я вже й скучаю за лікарнею, за медсестрами, а в лікарні страшенно сумувала за домівкою...» З МИЛИМ РАЙ І В КУРЕНІ... Про те, що коли-небудь закохається, Оля навіть і мріяти собі не дозволяла. Хоча, ніде правди діти, на чорняву красуню парубки таки задивлялися. Але вона не ,підпускала залицяльників до себе, бо не хотіла нікому світу зав'язувати. «Тримала оборону», аж доки не зустріла Василя Дубінського. Дівчина проходила черговий курс лікування у Горохівській райлікарні і, тренуючи м'язи, намагалася робити бодай кілька кроків, а хлопець прийшов провідати брата. Молоді люди не розминулися на сходах. Як виявилося, та зустріч стала доленосною. Бо закохався у дівчину Василь із першого погляду. «Якщо чесно, то я мало вірила в те, що у нас щось може вийти, - усміхається Оля. Але він таки не відступив. І лише за два тижні після знайомства ми подали заяву до РАЦСу». Родичі з обох боків, звісно, не зраділи такій новині. Але хіба можна протисто-яти силі любові? Одне слово, незабаром у Журавниках гуляли весілля. Сліпучо-біло цвіли вишні й вишнево-ніжно цвіла усмішка на устах нареченої... Спочатку молодята оселилися в селі, але Василь бачив, як нелегко там Олі. Відтак домігся, аби їм виділили кімнатку у гуртожитку в Горохові. Помешкання їхнє було малесеньким та доволі сирим. Але на це ніхто не зважав. З милим, як кажуть, рай і в курені… Коли Оля завагітніла, знов зчинився неабиякий переполох. Лікарі були категорично проти того, щоб жінка народжувала. Але вони з чоловіком твердо вирішили, що таки народять цю дитину. Відтак попри всі застереження медиків, на світ з'явилася (без хірургічного втручання!) їхня Оксанка. «Звісно, попервах нам було дуже важко, - каже Оля. - Левову частку обов'язків (прання пелюшок, сповиваня, купання тощо) узяв на себе чоловік. Але ми впоралися! У тяжкі часи перебудови я взялася за рукоділля. В'язала дитячі шапочки, черевички, шкарпеточки, чоловік навіть виносив їх на продаж. На ті гроші й виживали". Оксана вже десятикласниця. Привітна, щира, мудра дівчина. Мамина опора. Така ж світла й сонячна людина. Рік тому дівчині довелося перенести складну операцію, але Дубінські витримали і це випробування. Тепер усі негаразди позаду... Нині родина обживає нову двокімнатну квартиру, що її допомогла придбати община п'ятидесятників. І Оля неймовірно тішиться, плануючи який саме вигляд матиме їхнє гніздечко. Має ж бо жінка й неабиякий дизайнерський хист, до того ж чудово малює. «Я НЕ ЗНАЮ, ЩО ТАКЕ ДЕПРЕСІЯ» «Навіть і подумати не могла, що працюватиму колись із людьми, - зізнається Оля Дубінська. Але й замикатися у чотирьох стінах не збиралася. Спілкувалася телефоном із тими, хто має подібні проблеми зі здоров'ям, ділилися досвідом... Потім вирішили з організовувати зустрічі. Спочатку збиралися в мене на подвір'ї, потім у скверику. Відтак створили благодійну місію «Сонце любові» з реабілітаційним центром для неповносправних дітей та дорослих. А завдяки сприянню обласної ради наша місія тепер має приміщення у центрі Горохова». Нині Оля Дубінська - президент «Сонця любові». Вона живе тим, що допомагає жити іншим. Поки що у цьому центрі люди на інвалідних візках збираються, щоб поспілкуватися, підтримати один одного. З різноманітних матеріалів майструють просто-таки шедеври прикладного мистецтва. «Наразі ми проводимо таку собі духовну, душевну реабілітацію. А я плекаю мрію, щоб у нашому центрі працювали і реабілітологи, і лікарі», - ділиться планами пані Оля. Не тільки підтримує, а й в усьому допомагає жінці коханий чоловік. Мало того, частину обов'язків давно перебрав на себе. Скажімо, куди важко дістатися Олі - туди йде він. Або ж несе кохану на руках... «Напевно, і депресії допомагає вам долати саме підтримка найближчих людей?» - цікавлюся. «А я не знаю, що таке депресія, ошелешує відповіддю пані Оля. Просто... коли робиш добро і дістаєш те саме у відповідь, її й бути не може. Я щаслива людина. Бог мені дав усе в житті: коханого чоловіка, дитину, небайдужих людей, улюблену роботу. Дякую Всевишньому за те, що комусь потрібна в цім світі. І ніколи не скаржуся на долю, не жалію себе. Жалістю людина себе вбиває…» Оксана Головій, м. Горохів №49 (676) 3-9 грудня 2009 р.
| |
| Категорія: Візочники Волині | Переглядів: 1660 | | |
| Всього коментарів: 1 | |
|
| |
